Кому выгодны украинские строительные мега-проекты

Туристичний міст, що тріснув, Віталія Кличка; анекдотичний гіперлуп Володимира Омеляна; «космічний» 5G Петра Порошенка – це лише стислий перелік «потьомкінських» проектів, які останнім часом розплодилися у владних головах.

Водночас, ця «гігантоманія», окрім банального передвиборчого піару, містить неприховані корупційні складові. Ну який вітчизняний можновладець, котрий поважає самого себе, не закладе додаткові кошти на «відкати» із інфраструктурного проекту? Натомість, пересічним українцям можна цинічно запропонувати: якщо немає хліба, то їжте тістечка.

«Туристичне» окозамилювання від міського голови

Саме з цієї серії – пафосно відкритий мером Кличком міст між Володимирською гіркою і Хрещатим Яром. Про нього останнім часом не писав хіба що лінивий. Проте, ми акцентуємо на тому, як очільник столиці жертвує інтересами киян заради власних вузькополітичних амбіцій.

Отже, не встиг іще мер перерізати урочисту стрічку, як у трьох місцях розтріскалося скло – елемент долівки мосту, що за задумом проекту виконує оглядову функцію.

Пізніші виправдання пана Кличка про вандалів, які чи то стріляли знизу по склу, чи то інтенсивно на ньому стрибали, насправді викликають лише іронію. Адже, за вимогами безпеки, перекриття мало бути розраховане навіть, даруйте, на вагу слона, що стрибає.

Та й це ще не все. Виявляється, після дощу всередину скляної конструкції просочилася вода. Так само виникають сумніви щодо стійкості самого мосту. Втім, «провальне» відкриття – це, скажімо так, вінець попередніх скандалів, пов’язаних із будівництвом об’єкту.

І ось тут варто озвучити кілька тез, які завий раз пiтверджують: грандіозне будівництво – це ніщо інше, як чергова піар-забаганка мера Києва перед виборами, що має вельми сумнівне відношення до насущних потреб киян та столичної інфраструктури.

Та ще й – з відчутним корупційним присмаком:

• На початку травня швейцарські архітектори звинуватили КМДА в крадіжці проекту для «мосту Кличка». Мовляв, за винятком незначних деталей, той фактично повторює конкурсний проект 2013 року, розроблений іноземними фахівцями.

Та й запропонована швейцарцями ціна будівництва була більш, ніж удвічі нижчою за нинішню і складала 158 млн грн. Звісна річ, столичні керманичі всі звинувачення категорично заперечили. Але ж диму без вогню не буває.

Та й кому насправді легше повірити: хитрим і корумпованим українським чиновникам, чи законослухняним європейцям?

• Водночас, скандальний міст був розкритикований представниками ЮНЕСКО – ті закликали припинити будівництво, оскільки воно проводиться в історичній і природоохоронній зоні Києва.

Проти спорудження «мосту Кличка» виступила й низка вітчизняних архітекторів – мовляв, сам об’єкт спотворює центр Києва і загрожує схилам Володимирської гірки. А вирубку будівельниками 200 дерев узагалі назвали вандалізмом.

І знову у Кличка відхрестилися від застережень: мовляв, жодної загрози історичній зоні Києва немає. Ну що тут сказати: хіба ЮНЕСКО для нас указ? І чи «бариги» й «історична спадщина» – сумісні поняття?

• Попри те, що в Україні активно проводять декомунізацію, в головах наших топ-керманичів міцно засіли старі «совкові» традиції. І побудова мосту стаханівськими темпами до святкової дати, із явними порушеннями низки будівельних норм – якраз із цього ряду.

Так, наприклад, запускали «до дати» і Бориспільску електричку, яка кілька разів ламалася посеред шляху. От цікаво, а чи думав хтось із чиновних батьків і зодчих столичного «шедевру тисячоліття», що буде із конструкціями споруди узимку, коли лід поміж скляними шарами замерзне?

Чи витримає міст «розу вітрів» і навантаження на опори? А головне: чи є він за таких розкладів безпечним для людей? Та хіба все це цікавить владу, яка ще й досі по-комуністичному сприймає громадян як «гвинтиків».

• I найголовніше – це 420 млн грн. столичного бюджету, витрачених на будівництво. Це при тому, що стартова ціна складала 260 млн грн. Проте, з якогось дива ця сума суттєво зросла, причому додаткові кошти забрали з багатостраждального київського зоопарку.

Чи не пахне тут глобальним розпилом, що його топ-чиновники прикривають «підвищенням туристичної привабливості столиці»? Тим паче, зважаючи на ціну, яку пропонували швейцарці?

І чи потрібен киянам такий розвиток туристичної інфраструктури, якщо на майже півмільярда гривень натомість можна побудувати:

• 2 загальноосвітні школи (дефіцит цих закладів у столиці є критичним);
• транспорту розв’язку на кшталт Шулявської (зменшило би транспортні затори);
• до 2 км Кільцевої дороги в районі Оболоні («будують» з 2001 року через нестачу фінансування);
• 3 нових медичні центри на 150 ліжкомісць;
• давно обіцяну лікарню швидкої допомоги на Правому березі;
• а також – можна було би відремонтувати 150 км доріг;
• закупити 8 нових трамваїв, або пришвидчити будівництво Подільсько-Воскресенського мосту, що є головною умовою будівництва метро на Троєщину, збільшивши вдвічі бюджет на поточний рік.

Цей перелік можна було б продовжувати. Натомість, столична влада, замість фінансування критично-необхідних для киян речей, обрала «туристичний об’єкт», який одразу ж почав розстріскуватися. І від якого мешканцям столиці, за великим рахунком, ні холодно, ні жарко.

Утопічні проекти – замість реальних справ

Що ж, гігантоманія в головах топ-можновладців зашкалює. На жаль, «міст Кличка» – це не єдиний піар-проект, необхідність якого більш, ніж сумнівна. Взяти хоча б «гіперлуп Омеляна», що вже став інтернет-мемом.

І яким міністр, слава Богу, займається лише у вільний від роботи час. Звісно, було б дуже добре побудувати капсулу з вакуумним транспортом з Виноградаря до Троєщини. І світ би дивувався б і аплодував українському міністру.

Та чи доцільно думати про утопічні прожекти, якщо вітчизняні технології безнадійно відстають, а левова частка українських доріг нагадує марсіанський ландшафт?

Може все ж таки краще потурбуватися про більш приземлені речі, як-то нові станції метро у віддалених районах Києва, адекватна велосипедна інфраструктура, якісно-почищені ливнівки, перехоплюючі стоянки тощо?

Або ж візьмемо, наприклад, указ екс-президента Порошенка про 5G зв’язок. Про це, звісно, необхідно думати й грати на випередження. Але чи не варто для початку налагодити 4G, що працює вкрай незадовільно, і який за європейськими стандартами таким би не назвали?

Або ж зробити покриття всієї України, всіх сіл і доріг хоча б на рівні 3G? Чи ж, нарешті, встановити інтернет на поїздах «Інтерсіті»?

Не кажучи вже про те, щоби налагодити в будівлі Адміністрації Президента якісне wi-fi з’єднання, що, за свідченням посадовця з нової президентської команди, працює з перебоями навіть в такому сановному місці.

Глас народу проти чиновницького свавілля

Як бачимо, українська влада всіх рівнів просто-таки неспроможна правильно вибудовувати фінансові пріоритети і сфокусуватися на нагальних для громадян речах. Щоб надалі не будувалися сумнівні, неякісні, а отже, небезпечні об’єкти на кшталт «мосту Кличка», потрібна обов’язкова експертиза подібних проектів – бажано, незалежними фахівцями з тієї ж таки Швейцарії, Голландії чи Німеччини.

Має бути детальний аналіз на предмет інженерного рішення, матеріалів, виконавців, строків, а головне – безпеки мостової споруди. Якщо ж проект забракують, потрібно оголошувати новий тендер – в тому числі, за участю іноземних компаній та архітектурних бюро, які мають значний досвід у даній сфері.

Головне, повинні бути враховані інтереси й думки киян щодо того, чи доцільний схожий «глобалізм» у столиці (на кшталт «теплиць» на Майдані Незалежності). Адже, саме мешканці столиці мають визначати, які саме проекти їм необхідні у першу чергу.

І тут категорично не можна обмежуватися «кишеньковими» громадськими слуханнями. Натомість, слід проводити, скажімо, незалежні соціологічні опитування з альтернативними запитаннями і пропозиціями. Причому, необхідно робити це, як на міському, так і на районному рівні.

Ось тут мимоволі і виникає думка про необхідність відновлення райрад у Києві та створення механізму щодо місцевого референдуму. Водночас, щоб уникнути зайвого популізму, необхідно створити для кожного масштабного проекту робочі групи з вітчизняних й іноземних експертів та представників громадських організацій.

Аби вони, на основі вивчення громадської думки, розробляли рекомендації місцевій владі: чи потрібен столичній громаді той чи інший об’єкт, а чи є більш пріоритетні й корисні для киян речі. Ось тоді й буде у нас, як у Швейцарії, – де якісна міська інфраструктура створюється саме в інтересах городян, а надто – з обов’язковим урахуванням їхньої думки. А не навпаки, як це відбувається в Києві.